Що таке постковидний синдром і чим він небезпечний

З моменту початку пандемії COVID-19 2019 року стало очевидно, що хвороба, яку викликає вірус SARS-CoV-2, впливає на організм людини набагато ширше, ніж передбачалося спочатку. Спочатку увагу лікарів і вчених було зосереджено на гострій фазі інфекції. Але незабаром у пацієнтів почали з’являтися довгострокові наслідки, які зберігалися навіть після одужання.

COVID-19 і його вплив на організм

COVID-19 – інфекційне захворювання, яке спричиняє вірус SARS-CoV-2, що вражає дихальні шляхи. Крім типових симптомів, як-от лихоманка, кашель і задишка, хвороба проявляється системними ефектами, що зачіпають нервову, серцево-судинну, імунну, травну та інші системи організму. COVID-19 провокує потужну запальну відповідь, яка нерідко спричиняє більш глобальні пошкодження тканин і органів.

Важливою особливістю інфекції є гіперактивність імунної системи, яка іноді призводить до розвитку цитокінового шторму. Цей стан характеризується неконтрольованим вивільненням запальних медіаторів, що може призводити до поліорганної недостатності. Навіть у тих, хто переніс хворобу в легкій формі, можуть розвиватися наслідки, які зберігаються тижнями або місяцями.

Постковідний синдром: що це?

Постковідний синдром (ПКС), також відомий як довгий COVID, – це сукупність симптомів, які зберігаються або з’являються після одужання від гострої фази COVID-19. Згідно з критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), ПКС діагностується, якщо симптоми зберігаються понад 12 тижнів після первісної інфекції та не можуть бути пояснені іншим захворюванням.

Епідеміологія постковідного синдрому та фактори ризику

Постковідний синдром (ПКС) – одна з найактуальніших проблем охорони здоров’я, оскільки, за даними ВООЗ, він зачіпає приблизно 10-30% усіх тих, хто перехворів на коронавіруси.

У Європі частота ПКС серед тих, хто перехворів, варіюється від 10% до 20%, в Америці – близько 30%. Однак серед госпіталізованих пацієнтів ризик розвитку ПКС сягає 50%. Сезонність і характер спалахів COVID-19 також можуть вплинути на статистику.

Розвиток ПКС залежить від низки чинників, серед яких:

• вік – частіше трапляється в людей, старших за 50 років, проте не виключений у дітей і підлітків;
• тяжкість перебігу COVID-19 – у пацієнтів, які перенесли тяжку форму хвороби, вірогідність виникнення ПКЗ значно вища, особливо якщо знадобилася госпіталізація або штучна вентиляція легень (ШВЛ);
• супутні захворювання – наявність хронічних захворювань, таких як цукровий діабет, гіпертонія, серцево-судинні захворювання, ожиріння, збільшує ризик розвитку ПКЗ;
• стать – жінки частіше страждають від ПКЗ, особливо від симптомів, пов’язаних із когнітивною дисфункцією;
• імунний статус – у людей з ослабленою імунною системою чи аутоімунними захворюваннями ризик виникнення ПКЗ вищий.

Поширеність ПКС зростає залежно від регіону та рівня медичної допомоги. У країнах, де доступ до медичної допомоги обмежений, ПКС може залишатися не діагностованим, що вплине на статистику офіційних показників.

Патофізіологія постковідного синдрому

Патофізіологія постковідного синдрому залишається об’єктом ретельного вивчення. До кінця вона ще не вивчена. Сьогодні існує кілька гіпотез, що пояснюють причини розвитку синдрому.

Залишкове вірусне навантаження

Деякі дослідження припускають, що частинки вірусу SARS-CoV-2 або його генетичний матеріал можуть зберігатися в резерві навіть після вирішення фази інфікування. Це може призвести до хронічного запального процесу і хронічних тривалих симптомів, таких як міалгія і когнітивні порушення. Залишкове вірусне навантаження особливо активно обговорюється щодо тканин легень, кишківника та нервової системи, де спостерігається тропність вірусу.

Дисфункція імунної системи

COVID-19 провокує гіперактивну імунну відповідь, яка може зберігатися і після гострого періоду. Активація Т-лімфоцитів, підвищення рівня прозапальних цитокінів (інтерлейкіну-6, інтерферону-гамма) та інших імунних процесів можуть призводити до пошкодження тканин і органів-мішеней. Ця дисфункція може супроводжуватися хронічною втомою, аутоімунними захворюваннями та підвищеною чутливістю до інфекцій.

Запальні процеси

Хронічний системний стан, відомий як “цитокіновий шторм”, може тривати після завершення гострої інфекції. А високий рівень циркулюючих протизапальних молекул, таких як С-реактивний білок і фактор некрозу пухлини (TNF-α), пов’язаний із порушенням функцій судин, міокарда та центральної нервової системи.

Порушення мікроциркуляції та коагуляції

COVID-19 порушує ендотелій судин, що призводить до мікротромбозу та дисфункції капілярів. Порушення мікроциркуляції провокує нестабільність кисневого обміну в тканинах, що призводить до гіпоксії та ушкоджень серця, легенів і мозку. Крім того, у багатьох пацієнтів спостерігаються зміни в системі коагуляції, такі як гіперкоагуляція, що призводить до тромбозів і тромбоемболічних розладів.

Роль аутоімунних захворювань

COVID-19 може запускати аутоімунні процеси, за яких імунна система атакує власні клітини організму. Це є причиною феномена молекулярної мімікрії, коли білок вірусу SARS-CoV-2 проростає в білках тканин людини. Аутоімунні стани можуть проявлятися міалгією, артралгією, міокардитом і нейропатіями.

Пошкодження тканин

Під час гострого періоду захворювання вірус може пошкодити тканини, включно з легкими (пневмонія), серцем (міокардит) і нирками. Навіть після того, як вірус зникає, пошкодження тканин можуть продовжувати зберігатися, що призводить до ПКС.

Види постковідного синдрому

Постковідний синдром може проявлятися в різних формах залежно від уражених систем організму, які постраждали після перенесеного COVID-19. Його можна поділити на такі види:

1. Респіраторний. Проявляється тривалим кашлем, задишкою, зниженням переносимості фізичного стану, відчуттями нестачі повітря через залишкові зміни в легенях, такі як фіброз.
2. Неврологічний. Включає головні болі, когнітивні порушення (зокрема “мозковий туман”), безсоння, депресію, тривожність і периферичну невропатію.
3. Серцево-судинний. Характеризується тахікардією, стрибками артеріального тиску, болем у грудях та іншими проявами дисфункції серцево-судинної системи.
4. М’язово-скелетний. Включає м’язову слабкість і болі в суглобах, які можуть зберігатися протягом кількох місяців після одужання.
5. Гастроентерологічний. Виявляється болем у животі, діареєю, порушеннями апетиту та іншими симптомами ураження шлунково-кишкового тракту.
6. Загальносистемний. Характеризується зниженням імунітету, лихоманкою і загальною слабкістю без чіткої локалізації.

Ці види можуть перетинатися, і в одного пацієнта іноді перетинаються симптоми в кількох категоріях одночасно.

Симптоми постковідного синдрому (ПКС)

Для постковідного синдрому характерний цілий комплекс симптомів, що зберігаються або з’являються більш ніж через 4 тижні після перенесеного COVID-19. Симптоматика може бути різноманітною і зачіпати практично всі системи організму. Нижче описано основні та додаткові симптоми ПКС, розділені за системами.

Загальні симптоми:

• втома і слабкість – це найпоширеніші скарги пацієнтів із ПКС, вони часто не пов’язані з фізичною активністю та не минають після відпочинку;
• лихоманка й озноб – у деяких пацієнтів спостерігаються епізоди субфебрильної температури (37,1-37,9°С), що супроводжуються ознобом, що є наслідком триваючого запалення.

Респіраторні симптоми:

• задишка – утруднене дихання характерне як для пацієнтів з ушкодженням легень (наприклад, фіброзом), так і без нього, це може бути пов’язано з порушенням роботи легеневої мускулатури або дисбалансом нервової регуляції;
• кашель – часто буває сухим, болісним, таким, що посилюється за фізичних умов або у положенні лежачи, що пов’язано з ушкодженням верхніх дихальних шляхів.

Неврологічні симптоми:

• порушення пам’яті та уваги; “мозковий туман” – пацієнти часто скаржаться на проблеми із запам’ятовуванням нової інформації та виконанням звичних завдань, що пов’язано з впливом вірусу на ЦНС;
• головні болі – можуть бути тривалими або нападоподібними, посилюватися під час стресу чи фізичних навантажень;
• розлади сну – безсоння, поверхневий сон чи часті пробудження спостерігаються в багатьох пацієнтів з ПКЗ, що негативно позначається на загальному стані.

Психологічні симптоми:

• тривожність і депресія – можуть розвиватися як наслідок емоційного розладу, так і біологічних змін у мозку через гіпоксію;
• посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) – характерний для пацієнтів, які перенесли госпіталізацію в реанімації.

Серцево-судинні симптоми:

• болі в грудях – стискають, давлять або колють, що може бути наслідком патологічних змін у міокарді або ішемії через ушкодження судин;
• тахікардія – збільшення частоти серцевих скорочень, унаслідок дисбалансу вегетативної нервової системи або наслідків.

М’язово-скелетні симптоми:

• міалгія (м’язові болі) – відчуття дискомфорту або болю в м’язах часто спостерігаються в пацієнтів навіть через кілька місяців після одужання;
• артралгія (болі в суглобах) – також може тривати тривалий час і призводити до обмеження рухливості;
• зниження фізичної витривалості – пацієнти відмічають труднощі з виконанням повсякденних завдань, як-от підйом сходами, через слабкість у м’язах і втому.

Гастроентерологічні та ендокринні симптоми:

• втрата апетиту та нудоти – симптоми можуть зберігатися після гострого періоду хвороби, що пов’язано з дисфункцією шлунково-кишкового тракту або психологічними чинниками;
• загострення цукрового діабету – COVID-19 призводить до тимчасових або стійких змін у регуляції глюкози через порушення роботи підшлункової залози та метаболізму загалом.

Також ПКС асоційований з індивідуальними віковими симптомами. У дорослих людей частіше спостерігаються когнітивні порушення, у молодих – виникає тривожність і порушення сну, а в пацієнтів із хронічними захворюваннями відбувається їхнє поглиблення. 

Діагностика постковідного синдрому

Діагностика ПКС є складним багатоетапним процесом, оскільки симптоми цього стану різноманітні й можуть зачіпати практично всі системи організму. Її мета – визначити всі супутні захворювання, оцінити вираженість симптомів і їхній вплив на якість життя.

Ключовий етап діагностики – консультація лікаря. На прийомі він ставить запитання про початок патології, характер симптомів, їхню тривалість і вираженість. Також проводиться детальний фізикальний огляд і призначення лабораторних та інструментальних досліджень.

Лабораторні аналізи включають:

• загальний аналіз крові (ЗАК) – допомагає виявити анемію, лейкоцитоз, тромбоцитоз;
• С-реактивний білок (СРБ) – маркер системного запалення;
• феритин – підвищення вказує на залишкову запальну активність;
• D-димер – використовується для оцінки ризику тромбозу;
• щитоподібні гормони (ТТГ, Т3, Т4) – для виключення гіпотиреозу або тиреотоксикозу;
• біохімічний аналіз крові – перевіряється рівень глюкози (для виключення цукрового діабету), ферментів печінки (АЛТ, АСТ), маркерів серцевої недостатності (тропоніни, BNP).

Інструментальні дослідження включають:

• спірометрія – вимірюється об’єм легень і параметри дихання;
• рентгенографія та КТ легень – використовуються для оцінки стану легеневої тканини, виявлення фіброзу, залишкових змін після інфекції;
• електрокардіограма (ЕКГ) – дає змогу провести діагностику аритмії, ознак міокардиту, ішемічних змін;
• ехокардіографія (ЕХОКГ) – оцінюють стан міокарда, наявність структурних змін та об’єму серцевої недостатності.
• МРТ головного мозку – проводять у разі неврологічних і когнітивних симптомів, таких як головні болі, мозковий туман, з метою визначення запальних процесів (наприклад, енцефаліту).

Діагностика ПКЗ має бути персоналізованою, з урахуванням віку, статі, супутніх захворювань і тяжкості перенесеного COVID-19. Тому додатково лікар призначає додаткові методи діагностики, щоб досконально вивчити всі наслідки інфекції та активні ураження.

Лікування ПКЗ

Через велику кількість симптомів та їхню складність терапія ПКЗ має бути адаптована під індивідуальні особливості перебігу захворювання у конкретної людини. Водночас потрібна регулярна оцінка динаміки стану.

Основні принципи лікування полягають у використанні медикаментозного, симптоматичного та немедикаментозного методів.

• Медикаментозна терапія може змінюватися залежно від переважаючих симптомів і стану пацієнта. Основа лежить у використанні протизапальних препаратів, таких як кортикостероїди та нестероїдні протизапальні засоби (НПЗЗ).
• Симптоматична терапія передбачає застосування анальгетиків для купірування головного або м’язового болю та бронхолітики/муколітики. Останні застосовуються в разі утрудненого дихання і хронічного кашлю. Антикоагулянти призначають для профілактики тромбозів у пацієнтів із підвищеним рівнем D-димеру та іншими маркерами гіперкоагуляції.
• Немедикаментозне лікування спрямоване на відновлення функцій організму та поліпшення загального стану пацієнта. Дихальна гімнастика у вигляді вправ для збільшення об’єму легень і поліпшення газообміну, фізіотерапія (електрофорез, магнітотерапія, ультразвук) для зменшення зменшення та поліпшення кровообігу та лікувальна фізкультура (ЛФК), яка призводить до збільшення фізичного навантаження для відновлення м’язового тонусу та витривалості.
• Важливо оцінювати й психологічний стан. У разі розвитку тривоги, депресії та інших станів призначають когнітивно-поведінкову терапію (КПТ) або медикаментозну корекцію антидепресантами чи анксіолітиками.

Також лікар підбирає певну дієту і призначає різні вітаміни. Найчастіше потрібне вживання вітаміну D, C і цинку.

Але в разі розвитку серйозніших симптомів і ураження певних органів, потрібен детальніший підбір препаратів і методів на основі отриманих результатів досліджень.

Постковідний синдром у дітей

Хоча діти, як правило, переносять саму коронавірусну інфекцію легше, ніж дорослі, ПКС у них не виключено. Синдром може проявляється у вигляді фізичних, неврологічних і психологічних розладів.

У дітей найчастіше розвиваються такі самі симптоми, як і в дорослих. Єдине, у них частіше проявляється тривожність, депресія і безсоння.

Діти, які перенесли COVID-19, мають високий ризик розвитку синдрому гіперімунної відповіді, який може спричинити додаткові запальні процеси в органах. Однак ПКС у дітей, як правило, має менш виражені симптоми, ніж у дорослих. У рідкісних випадках може спостерігатися розвиток так званого мультисистемного запального синдрому (МВС), який призводить до серйозних наслідків (поліорганної недостатності), які потребують невідкладної медичної допомоги.

Загальний прогноз для дітей із ПКС загалом позитивний, у більшості випадків симптоми минають за кілька тижнів або місяців. Однак, не варто відкидати і довгострокові ефекти, такі як зниження фізичної витривалості, постійна втома і проблеми з концентрацією.

Профілактика

Вакцинація є основним способом профілактики як самої коронавірусної інфекції, так і ПКС. Щеплені люди рідше переносять COVID-19 у важкій формі, що знижує ризик розвитку довгострокових захворювань. Дослідження показують, що вакцинація також знижує ризик тривалих імунних впливів, які можуть призвести до ПКС.

Згідно зі статистикою, ризик розвитку синдрому у вакцинованих людей нижчий на 30-50%, залежно від вакцини, яку використовують, і природного стану організму.

Своєчасна діагностика і лікування інфекції також відіграє ключову роль у профілактиці ПКС. Важливо:

1. Звертатися до лікаря за перших симптомів. Ранній початок терапії допомагає знизити запальні процеси та запобігти системним порушенням.
2. Використання противірусних препаратів. Препарати, рекомендовані для лікування COVID-19, можуть скоротити тривалість лікування і зменшити його наслідки.
3. Контроль хронічних захворювань. У пацієнтів із діабетом, гіпертонією або серцево-судинними захворюваннями важливо підтримувати стабільний стан, щоб мінімізувати ризик ПКС.

Регулярні помірні навантаження, вживання вітамінів, повноцінний сон і відпочинок, мінімізація стресу та дієта, багата на білки й жирні кислоти омега-3, сприяють зміцненню імунітету та прискорюють регенерацію тканин.

Додаткові наслідки постковідного синдрому

Постковідний синдром залишається важкою і багатогранною проблемою. Його прояви можуть зберігатися від кількох тижнів до кількох місяців і призводити до безлічі наслідків для здоров’я, а саме ураження:

• легень:
  • фіброз легень – запалення спричиняє пошкодження альвеол, що може призвести до їхнього рубцювання;
  • зниження дифузійної здатності – порушується газообмін, що призводить до зменшення насичення крові киснем;
• серцево-судинної системи:
  • міокардит – вірус або запальна відповідь вражають серцевий м’яз, спричиняючи запалення;
  • тромбози та емболії – через гіперактивацію системи згортання крові;
  • дисфункція вегетативної нервової системи – призводить до тахікардії, гіпертонії та ортостатичної непереносимості;
• нервової системи:
  • “мозковий туман” – хронічний стан і судинні порушення призводять до порушення когнітивних функцій;
  • периферична невропатія – ушкодження нервів через симптоми або аутоімунні процеси;
  • інсульти – підвищене згортання крові збільшує ризик ішемічних ушкоджень;
• печінки:
  • підвищення ферментів печінки – гепатоцити пошкоджуються від прямого впливу вірусу або вторинної гіпоксії;
  • жировий гепатоз – через порушення метаболічних процесів;
• нирок:
  • гострі та хронічні ураження нирок – вірус може напряму інфікувати ниркову тканину або спричинити гіпоксію та процеси, які ушкоджують нефрони;
  • протеїнурія – часто фіксується у пацієнтів після COVID-19;
• шкіри:
  • шкірний висип і дерматити – аутоімунні процеси та запальні реакції вражають епідерміс;
  • обмежена мікроциркуляція – призводить до виразок і порушення загоєння ран;
• шлунково-кишковий тракт:
  • діарея і дисбіоз – порушення мікрофлори кишківника через інфекцію або лікування антибіотиками;
  • ушкодження шлунка – пов’язане з підвищеною кислотністю або стресом;
• ендокринної системи:
  • цукровий діабет – інфекція здатна пошкодити клітини підшлункової залози, що призводить до посилення перебігу цукрового діабету;
  • порушення функції щитоподібної залози – пов’язане з аутоімунними реакціями;
• органів зору:
  • сухість очей – запалення слізних залоз через вплив на рогівку;
  • ретинопатія – спричинена мікротромбозами та порушенням кровопостачання сітківки;
• опорно-рухового апарату:
  • міалгія та артралгія – запалення м’язів і суглобів спричиняє біль та обмеження рухів;
  • остеопенія – можлива через тривалу іммобілізацію та запалення.

Також ПКС є величезним стресом для імунітету, що може сприяти активації аутоімунних процесів і запустити такі захворювання, як ревматоїдний артрит, системний червоний вовчак, подагра тощо.

Дослідження і перспективи постковідного синдрому (ПКС)

Сучасні дослідження щодо ПКС спрямовані на глибоке вивчення його патогенезу, методів діагностики та лікування.

Однією з найбільш перспективних галузей є вивчення генетичної схильності до розвитку постковідного синдрому. Наукові дослідження того, як певні маркери можуть вплинути на можливості розвитку довгострокових синдромів після COVID-19. Наприклад, деякі дослідження показують, що певні варіанти генів, пов’язаних з імунною системою, можуть підвищити ризик розвитку ПКС, особливо в пацієнтів, які перенесли інфекцію в середній або важкій формі. Це знання дасть змогу в майбутньому розробити персоналізовані стратегії профілактики та лікування, що враховують генетичні особливості.

Оскільки постковідний синдром є відносно новим станом, багато аспектів його патогенезу, діагностики та лікування потребують ще глибокого вивчення. Довгострокові дослідження необхідні для того, щоб оцінити ПКС на якість життя пацієнтів у майбутньому. Також важливо вивчити довгострокові наслідки перенесення COVID-19 для різних груп населення, включно з людьми з хронічними захворюваннями, а також для вагітних і дітей. Ці дослідження дають змогу не тільки вдосконалити корекцію і лікування, а й визначити найефективніші методи профілактики та лікування.

Який лікар лікує постковідний синдром?

Через особливості перебігу постковідного синдрому в його лікуванні беруть участь одразу кілька спеціалістів.

Сімейний лікар – це перший фахівець, до якого пацієнт повинен звернутися у разі виникнення симптомів ПКС. Він проводить початкову діагностику, визначає, які симптоми потребують додаткового спостереження, і скеровує до вузьких спеціалістів.

Пульмонолог – якщо в пацієнта спостерігаються проблеми з диханням, як-от задишка або хронічний кашель, пульмонолог допоможе оцінити функцію дихання і призначити лікування. Можливо, знадобиться проведення рентгенографії або КТ легенів. За наявності серцево-судинних захворювань (тахікардія, болі в грудях) потрібна консультація кардіолога. Він оцінює стан серця пацієнта за допомогою ЕКГ або ЕХОКГ, після чого призначає терапію, спрямовану на нормалізацію роботи серця.

У разі неврологічних синдромів потрібна допомога невролога, а в разі психоемоційних – психіатра або психотерапевта. А відновленням фізичної активності пацієнтів, застосуванням методів фізіотерапії та лікувальної гімнастики, для поліпшення витривалості та зменшення симптомів займається лікар реабілітолог.

Лікування постковідного синдрому може проводитися як амбулаторно, так і в стаціонарних умовах залежно від тяжкості симптомів.

Поширені запитання про постковідний синдром

Чи у всіх розвивається постковідний синдром?

Ні, постковідний синдром не розвивається у всіх, хто перехворів на коронавірусну інфекцію. За даними досліджень, близько 10–30% людей, які перенесли COVID-19, можуть страждати від його тривалих наслідків. Імовірність розвитку ПКС залежить від віку, тяжкості захворювання, наявності супутніх хвороб і тривалості перебігу хвороби.

Чи можна зробити щеплення від коронавірусу при постковідному синдромі?

Так, вакцинація проти COVID-19 навіть рекомендована для пацієнтів із постковідним синдромом. Щеплення допомагає знизити ризик повторного зараження та розвитку більш серйозних форм захворювання. Однак перед вакцинацією необхідно проконсультуватися з лікарем, особливо якщо симптоми ПКС виражені та потребують лікування.

Чи буде постковідний синдром, якщо захворіти на коронавірус після вакцинації від COVID-19?

Хоча вакцинація знижує ризик важкого перебігу COVID-19, вона не запобігає розвитку постковідного синдрому. Проте у вакцинованих людей ПКС, як правило, проявляється у легшій формі й набагато рідше, ніж у тих, хто не отримав щеплення.

Скільки триває постковідний синдром?

Тривалість постковідного синдрому може становити від кількох тижнів до кількох місяців. У деяких випадках симптоми можуть зберігатися навіть до 1 року й більше. Проте завдяки комплексному лікуванню у багатьох пацієнтів спостерігається покращення стану протягом перших місяців після початку терапії.

Які симптоми свідчать про необхідність термінової медичної допомоги при ПКС?

У разі появи таких симптомів, як задишка за мінімального фізичного навантаження, біль у грудях, головний біль, утруднення мовлення, зміна свідомості або порушення рухових функцій, необхідно негайно звернутися за медичною допомогою. Ці симптоми можуть свідчити про серйозні порушення, такі як тромбоутворення або пошкодження органів.

Джерела

1. Post-COVID Syndrome, https://pmc.ncbi.nlm.nih.gov/articles/PMC10060997/
2. Postcovid Syndrome – The New Reality, https://pmc.ncbi.nlm.nih.gov/articles/PMC9468516/