ВІЛ інфекція: історія, причини, симптоми та прогноз захворювання

ВІЛ (вірус імунодефіциту людини) — це ретровірус, який викликає прогресуючий набутий імунодефіцит інфекційного генезу. Він уражає нервову та імунну систему. Основними клітинами-мішенями є CD4+ Т-лімфоцити. Останні відіграють ключову роль у захисті організму від інфекцій і пухлинних процесів. ВІЛ поступово руйнує імунну систему, роблячи організм вразливим до опортуністичних інфекцій і злоякісних новоутворень.

СНІД (синдром набутого імунодефіциту) — це кінцева стадія ВІЛ-інфекції, що характеризується критичним зниженням кількості CD4+ клітин (менше 200 клітин/мкл) і розвитком важких опортуністичних захворювань або онкологічних процесів. СНІД не є самостійним захворюванням, а являє собою комплекс станів, викликаних інфекційним імунодефіцитом.

ВІЛ неможливо повністю вилікувати, проте сучасні методи антиретровірусної терапії (АРТ) дозволяють ефективно пригнічувати вірусне навантаження, запобігати розвитку СНІДу та продовжувати життя пацієнта до рівня, близького до середнього показника серед загального населення з незначними втратами якості життя.

Короткий огляд історії відкриття вірусу

Історія ВІЛ почалася у 1981 році, коли в США були зафіксовані випадки рідкісної пневмоцистної пневмонії та саркоми Капоші у молодих чоловіків-гомосексуалів. Ці захворювання зазвичай траплялися у людей з вираженим імунодефіцитом, що привернуло увагу Центру з контролю та профілактики захворювань (CDC). Тоді захворювання отримало назву “імунодефіцит, пов’язаний з гомосексуальністю”. Незабаром аналогічні випадки почали реєструватися серед гетеросексуалів, наркозалежних і пацієнтів, які отримували препарати крові, що вказувало на інфекційну природу захворювання.

У 1983 році французькі вчені під керівництвом Люка Монтаньє з Пастерівського інституту в Парижі виділили новий вірус із лімфоцитів пацієнта зі збільшеними лімфовузлами. Вірус отримав назву LAV (Lymphadenopathy-Associated Virus). Незалежно від них, у 1984 році американський вчений Роберт Галло оголосив про відкриття вірусу HTLV-III (Human T-Lymphotropic Virus Type III), пов’язаного з розвитком СНІДу.

Згодом було доведено, що LAV і HTLV-III — це один і той самий вірус. А у 1986 році він отримав офіційну назву ВІЛ (HIV — Human Immunodeficiency Virus). Його відкриття стало важливим кроком у вивченні патогенезу захворювання та розробці методів діагностики і лікування.

За свої відкриття Люк Монтаньє та Франсуаза Барре-Сінуссі у 2008 році були удостоєні Нобелівської премії з фізіології та медицини. Відкриття ВІЛ і його зв’язок із СНІДом призвели до значного прогресу в галузі інфекційних захворювань, що дозволило розробити сучасні методи антиретровірусної терапії та програми профілактики.

Епідеміологія

ВІЛ-інфекція залишається однією з найважливіших глобальних проблем охорони здоров’я. За різними статистичними даними у всьому світі проживає близько 40 млн осіб, інфікованих вірусом імунодефіциту людини.

В Україні також спостерігається епідемія ВІЛ-інфекції. На 100 000 населення припадає приблизно 283 інфікованих. Але лише половина з них отримує антиретровірусну терапію. Тому смертність від СНІДу залишається високою. На жаль, забезпечення пацієнта антиретровірусною терапією на етапі СНІДу є дуже дорогим. Так, на одного пацієнта на рік потрібно 5000-20000 доларів.

Патогенез ВІЛ

Вірус проникає в організм через слизові оболонки або пошкоджені тканини. Після потрапляння в кровотік він починає активно поширюватися. Основна мішень — клітини, що мають антигенний комплекс CD4. Саме з ним вірус може взаємодіяти в організмі людини. Після зараження вірус проникає в CD4+ Т-лімфоцити, де починає активно реплікуватися. CD4 — це рецептор, що міститься на мембранах хелперів, макрофагів, моноцитів, клітин нейроглії та інших клітин. Тому ВІЛ може вражати багато тканин і органів, оскільки рецептор міститься у клітинах шийки матки, підшлункової залози, кісткового мозку, альвеол, лімфовузлів тощо.

• Зв’язок з CD4 здійснюється вірусом за допомогою білків gp120 і gp41 на його поверхні. Перший контакт забезпечує gp120, після чого вивільняється трансмембранний вірусний білок gp41 і відбувається злиття мембрани здорової клітини та вірусу. Також у процесі проникнення в клітину беруть участь корецептори CCR5 і CXCR4.
• Однак у клітинах різних органів патогенний мікроорганізм діє по-різному. Наприклад, у макрофагах і моноцитах він постійно, але повільно розмножується, не вбиваючи клітину, а лише знижуючи її функціональність. В них він зберігається тривалий час і переноситься від органа до органа. А нервові клітини ВІЛ знищує майже одразу, що з часом призводить до деменції.
• Однак найбільше CD4-рецепторів міститься у Т-лімфоцитах (Т-хелперах). Саме в них відбувається синтез дволанцюгової ДНК вірусу. Після злиття з мембраною клітини вірусна РНК вивільняється в цитоплазму і за допомогою ферменту зворотної транскриптази перетворюється в ДНК. У такому вигляді він стає провірусом. Його вірусна ДНК інтегрується в геном клітини-хазяїна (Т-хелпера), що дозволяє вірусу використовувати клітинні ресурси для власного розмноження.

Без лікування ВІЛ-інфекція прогресує до стадії СНІДу (синдрому набутого імунодефіциту). Це відбувається, коли кількість CD4+ Т-лімфоцитів падає нижче критичного рівня (зазвичай менше 200 клітин/мкл). На цій стадії імунна система настільки ослаблена, що організм стає вразливим до опортуністичних інфекцій (наприклад, пневмоцистна пневмонія, туберкульоз, цитомегаловірусна інфекція) та онкологічних захворювань (наприклад, саркома Капоші, лімфоми).

Відсутність антиретровірусної терапії (АРТ) призводить до летального наслідку через тяжкі інфекції та ускладнення. Однак сучасна АРТ дозволяє контролювати вірусне навантаження, відновлювати імунітет і запобігати розвитку СНІДу, значно подовжуючи життя пацієнтів.

Шляхи передачі ВІЛ і групи ризику

ВІЛ передається тільки через певні біологічні рідини: кров, сперму, передеякулят, вагінальний секрет і грудне молоко. Існує три основні шляхи передачі вірусу:

1. Статевий. Найпоширеніший спосіб. Ризик зараження високий при незахищених вагінальних, анальних або оральних статевих контактах із інфікованим партнером.
2. Парентеральний шлях. Передача вірусу через кров. Це може відбуватися при спільному використанні нестерильних голок і шприців серед людей, які вживають ін’єкційні наркотики, а також при переливанні інфікованої крові або її компонентів. Існує ризик передачі у косметологічних кабінетах, стоматологіях, тату-салонах та інших закладах, де не дотримуються норм стерилізації інструментів та інших правил гігієни.
3. Вертикальний шлях. Передача ВІЛ від інфікованої матері дитині під час вагітності, пологів або через грудне вигодовування. Без профілактичних заходів ймовірність передачі становить близько 15–45%. Однак при своєчасному застосуванні антиретровірусної терапії та відмові від грудного вигодовування ризик знижується до 1–2%.

ВІЛ-інфекція може вразити будь-яку людину. Однак певні групи населення мають вищий ризик зараження через соціальну поведінку, медичні стани або особливості способу життя. До них належать:

• люди, які практикують незахищені статеві контакти;
• чоловіки, які мають статеві контакти з чоловіками (ЧСЧ) — найбільший ризик зараження спостерігається саме при анальному сексі, оскільки слизова оболонка прямої кишки більш вразлива до мікропошкоджень;
• люди, які вживають ін’єкційні наркотики;
• особи, які перебувають у пенітенціарних установах;
• діти, народжені від ВІЛ-позитивних матерів;
• медичні працівники — через частий контакт із кров’ю та біологічними рідинами.

Дотримання профілактичних заходів безпеки мінімізує ризик передачі інфекції.

Шляхи зараження ВІЛ: міфи та реальність

Попри широку програму інформування населення про ВІЛ-інфекцію, навколо шляхів зараження існує багато міфів. Це призводить до стигматизації інфікованих людей та неправильних уявлень про ризики зараження. Розглянемо кілька найпоширеніших міфів і розвінчаємо їх:

1. Міф: ВІЛ передається через повсякденні контакти, такі як рукостискання, обійми або поцілунки. Насправді хвороба не передається через шкіру, слину чи піт. Поцілунки, рукостискання, обійми, спільне використання посуду чи рушників не становлять небезпеки. Концентрація вірусу в слині надзвичайно мала і не може спричинити інфекцію.
2. Міф: ВІЛ можна підхопити в басейні, сауні або через укус комахи.
   Насправді вірус не виживає поза людським організмом і швидко руйнується у зовнішньому середовищі. Вода в басейні, а також високі температури в сауні вбивають вірус. Комахи не можуть бути переносниками ВІЛ, оскільки вірус не виживає в їхньому організмі.
3. Міф: ВІЛ передається через загальні туалети та душові. Насправді ні. Контакт із поверхнями в громадських місцях (туалети, душові, дверні ручки) безпечний. Вірус не живе на предметах і не передається через шкіру.
4. Міф: ВІЛ можна заразитися через укуси тварин або домашніх улюбленців.
   Реальність: ВІЛ — це вірус, який уражає лише людей. Тварини не можуть бути носіями ВІЛ і не передають його людині.
5. Міф: ВІЛ передається через медичні маніпуляції та косметологічні процедури. Насправді сучасні медичні установи та салони краси використовують лише одноразові або стерилізовані інструменти, що виключає ризик передачі ВІЛ. Небезпека виникає лише у випадках використання нестерильних інструментів.

Однак, якщо на предметах особистої гігієни є сліди зараженої крові, а на губах, у ротовій порожнині або на шкірі є кровоточиві ранки — шанс інфікування реальний. Проте ризик передачі ВІЛ через такі предмети вкрай низький, оскільки вірус швидко гине на повітрі.

Класифікація

Найбільш відомі класифікації включають класифікацію Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) і класифікацію Центрів з контролю та профілактики захворювань США (CDC).

ВООЗ розділяє ВІЛ-інфекцію на чотири клінічні стадії, які базуються на симптомах і опортуністичних інфекціях:

1. Стадія 1 (безсимптомна). На цій стадії симптоми відсутні або спостерігаються лише незначні прояви, такі як збільшення лімфатичних вузлів. Імунна система функціонує нормально, рівень CD4-лімфоцитів залишається високим.
2. Стадія 2 (легкі симптоми). З’являються помірні симптоми, такі як рецидивуючі інфекції дихальних шляхів, шкірні висипання, герпес або виразки в ротовій порожнині. Рівень CD4-лімфоцитів починає знижуватися, але імунна система ще справляється з більшістю інфекцій.
3. Стадія 3 (просунута стадія). Спостерігається погіршення симптомів і розвиток опортуністичних інфекцій: туберкульоз легень, тяжкі бактеріальні інфекції тощо. Рівень CD4-лімфоцитів значно знижується.
4. Стадія 4 (СНІД). Це термінальна стадія ВІЛ-інфекції, що характеризується тяжкими опортуністичними інфекціями (наприклад, пневмоцистна пневмонія, токсоплазмоз, криптококовий менінгіт) та онкологічними захворюваннями (саркома Капоші, лімфоми). Імунна система сильно пошкоджена, рівень CD4-лімфоцитів надзвичайно низький.

Класифікація CDC розділяє ВІЛ-інфекцію на три клінічні категорії (A, B, C) і враховує рівень CD4-лімфоцитів:

1. A (безсимптомна або гостра інфекція). Включає первинну ВІЛ-інфекцію (гострий ретровірусний синдром) і безсимптомний перебіг. Рівень CD4-лімфоцитів зазвичай вище 500 клітин/мкл.
2. B (симптоматична стадія). Характеризується симптомами, пов’язаними з ВІЛ, але без розвитку опортуністичних інфекцій або онкологічних захворювань. Рівень CD4-лімфоцитів зазвичай знаходиться в діапазоні 200–499 клітин/мкл.
3. Категорія C (СНІД). Діагностується при наявності опортуністичних інфекцій, онкологічних захворювань або тяжкого імунодефіциту (рівень CD4-лімфоцитів нижче 200 клітин/мкл). Це відповідає термінальній стадії ВІЛ-інфекції.

Класифікації допомагають лікарям оцінювати стадію захворювання, планувати лікування і прогнозувати перебіг ВІЛ-інфекції.

Стадії та симптоми ВІЛ-інфекції

ВІЛ-інфекція розвивається поступово і проходить кілька стадій: гостру, латентну, симптоматичну хронічну інфекцію, термінальну (СНІД). Інкубаційний період складає від 2 тижнів до 3 місяців і завершується появою незначної кількості антитіл і найчастіше клінічними симптомами.

Гостра ВІЛ-інфекція (первинний синдром)

Починається з продромальних симптомів, які проявляються у 50–90% інфікованих. Симптоми зазвичай з’являються через 2–4 тижні після зараження і можуть тривати від кількох днів до кількох тижнів.

• Лихоманка — один з найпоширеніших симптомів. Підвищення температури тіла до 38–40°C пов’язане з активним розмноженням вірусу і реакцією імунної системи. Лихоманка супроводжується ознобом, слабкістю, пітливістю, особливо вночі.
• Лімфаденопатія характеризується збільшенням лімфатичних вузлів в області шиї, пахв і паху, що пов’язано з активною імунною реакцією на вірус і накопиченням інфікованих клітин у лімфоїдній тканині. Лімфовузли зазвичай безболісні і рухливі.
• Висипка з’являється у 40–80% пацієнтів. Вона локалізується на обличчі, тулубі та кінцівках і має макулопапульозний характер (червоні плями або вузлики, не містять рідини). Поява висипки пов’язана з імунною реакцією організму на вірусні антигени та вивільненням цитокінів.
  
• Біль в горлі супроводжується гіперемією (почервонінням) задньої стінки глотки та мигдаликів, іноді з нальотом. Це обумовлено запальною реакцією слизової оболонки верхніх дихальних шляхів на вірусні антигени. Біль в горлі може бути помірним або вираженим, іноді утруднюючи ковтання.
• М’язові та суглобові болі пояснюються генералізованим запальним процесом, а головний біль різної інтенсивності виникає через вплив цитокінів на центральну нервову систему та підвищення температури.
• Діарея та втрата апетиту спостерігаються приблизно у 30–60% пацієнтів. Вони пов’язані з ураженням слизової оболонки шлунково-кишкового тракту ВІЛ, а також з запаленням в кишечнику.
  

Гостра стадія ВІЛ-інфекції триває від 2 до 4 тижнів. У цей період вірусне навантаження в крові досягає дуже високих значень, що робить людину надзвичайно заразною. Однак антитіла до ВІЛ у цей період ще не виробляються в достатній кількості, тому стандартні серологічні тести можуть давати хибнонегативні результати.

З часом, коли імунна система починає виробляти антитіла та цитотоксичні Т-лімфоцити, вірусне навантаження знижується, і симптоми поступово зникають. Однак ВІЛ продовжує розмножуватися в лімфоїдній тканині, переходячи в стадію латентної інфекції.

Латентна стадія ВІЛ-інфекції

Латентна стадія ВІЛ-інфекції може тривати від кількох років до десятиліть залежно від індивідуальних особливостей організму, рівня вірусного навантаження та ефективності антиретровірусної терапії.

• У цей період ВІЛ активно розмножується в лімфоїдній тканині, але явні клінічні симптоми відсутні або мінімальні. Це пояснюється тим, що імунна система частково компенсує втрати CD4+ лімфоцитів, виробляючи нові клітини. Організм продовжує боротися з вірусом, виробляючи антитіла та цитотоксичні Т-лімфоцити, які знищують інфіковані клітини.
• Однак у деяких пацієнтів можуть спостерігатися неспецифічні симптоми, такі як слабкість, підвищене нічне потовиділення, періодичне підвищення температури, діарея та незначне збільшення лімфатичних вузлів. Ці прояви пов’язані з продовженням вірусного розмноження та хронічним запаленням.
• У частини інфікованих, відомих як “довготривалі непрогресори” або “елітарні контролери”, латентна стадія може тривати більше 10–20 років. Вони зберігають високий рівень CD4+ лімфоцитів і низьке вірусне навантаження без лікування завдяки особливостям імунної системи та генетичним факторам.

Основний патологічний процес на цій стадії — поступове зниження рівня CD4+ лімфоцитів, які відіграють ключову роль у координації імунної відповіді. Як би організм не намагався компенсувати їх втрату, їх кількість продовжує зменшуватися, що призводить до прогресуючого ослаблення імунітету. Особливо страждає клітинний імунітет, що підвищує сприйнятливість до внутрішньоклітинних патогенів (вірусів, грибів і деяких бактерій).

Латентна стадія завершується, коли кількість CD4+ лімфоцитів знижується до критичних значень, і з’являються перші ознаки вторинних захворювань, що свідчить про перехід у стадію симптоматичної ВІЛ-інфекції.

Стадія симптоматичної хронічної інфекції

Ця стадія настає, коли рівень CD4+ лімфоцитів падає нижче 200 клітин/мкл, що призводить до вираженого імунодефіциту, при якому організм стає вразливим до опортуністичних інфекцій, злоякісних новоутворень та неврологічних ускладнень.

При вираженому імунодефіциті активуються умовно-патогенні мікроорганізми, які в нормі не викликають захворювань у здорових людей. Розвиток опортуністичних інфекцій пов’язаний з порушенням клітинного імунітету, обумовленим дефіцитом CD4+ Т-лімфоцитів, які беруть участь у захисті від вірусів, грибків та внутрішньоклітинних бактерій.

СНІД як кінцева стадія ВІЛ

СНІД — синдром набутого імунного дефіциту або латентна стадія ВІЛ-інфекції — це остання, найважча стадія ВІЛ-інфекції, яка розвивається після тривалого латентного періоду, коли вірус уже сильно ослаблює імунну систему організму. Вона характеризується критичним зниженням рівня CD4+ лімфоцитів — клітин, які відіграють центральну роль в імунному захисті. При СНІДі їх кількість зазвичай падає нижче 200 клітин на мікролітр крові, що робить організм надзвичайно вразливим до інфекцій і пухлин.

Без антиретровірусної терапії (АРТ) прогноз для пацієнта з СНІДом надзвичайно несприятливий. Середня тривалість життя при відсутності лікування складає від 1 до 3 років після того, як хвороба перейшла в стадію СНІДу. Це пов’язано з розвитком важких інфекцій і онкологічних захворювань, які можуть призвести до летального результату.

Діагностика ВІЛ-інфекції

Діагностика ВІЛ-інфекції включає кілька етапів лабораторних досліджень, які дозволяють підтвердити наявність вірусу, оцінити стадію захворювання та стан імунної системи. Основні з них:

• швидкі тести на ВІЛ (експрес-тести) — використовуються для попередньої діагностики, позитивний результат вказує на необхідність подальшого обстеження;
• ВІЛ 1/2 (anti-HIV 1/2 Ab), сумарні антитіла IgA, IgM, IgG — позитивний результат вказує на можливу наявність ВІЛ, але потребує підтвердження;
• ПЛР на РНК ВІЛ — допомагає виявити вірус на ранній стадії, так званий період “вікна”, коли антитіла ще не виробилися, а позитивний результат вказує на його наявність навіть при відсутності антитіл;
• визначення антигену p24 методом ІФА — позитивний результат вказує на наявність вірусу в організмі;
• імунний блоттинг (вестерн-блот, імуноблот) — виявляє специфічні антитіла до окремих білків ВІЛ, наявність специфічних смуг, відповідних антитілам до білків ВІЛ (наприклад, gp120, gp41, p24), свідчить про розвиток інфекції;
• якісний ПЛР тест на ВІЛ — визначає РНК або ДНК вірусу, їх виявлення в крові підтверджує наявність вірусу;
• кількісний ПЛР тест на ВІЛ — високе вірусне навантаження вказує на активне розмноження вірусу, а низьке — свідчить про хороший контроль інфекції, часто на фоні антиретровірусної терапії;
• імунний статус (визначення рівня CD4-лімфоцитів) — рівень CD4 < 500 клітин/мкл вказує на помірний імунодефіцит, а CD4 < 200 клітин/мкл свідчить про важкий імунодефіцит і відповідає стадії СНІДу;
• тест на резистентність до антиретровірусних препаратів — необхідний для визначення стійкості вірусу до лікарських препаратів;
• загальний аналіз та біохімічний аналіз крові — необхідні для оцінки загального стану здоров’я, виявлення супутніх захворювань або ускладнень, можуть спостерігатися: анемія, лейкопенія, тромбоцитопенія, підвищення АЛТ, АСТ та креатиніну.

При важкому перебігу необхідні тести на ко-інфекції та опортуністичні інфекції. Наприклад, виявлення супутніх інфекцій, таких як токсоплазмоз, цитомегаловірус, гепатит B, гепатит C, сифіліс за допомогою серологічних тестів (наприклад, HBsAg, anti-HCV, RPR) та мікроскопія мокротиння на туберкульоз.

Також можуть призначати інші види лабораторної діагностики, наприклад, генотипування вірусу, для більш точного постановлення діагнозу та терапії. Для оцінки стану внутрішніх органів використовують інструментальні методи, наприклад, УЗД, КТ, МРТ тощо.

Диференціальна діагностика

Багато інфекційних та аутоімунних захворювань, а також онкологічних захворювань можуть мати симптоми, схожі на прояви ВІЛ, що вимагає проведення додаткових досліджень для точної діагностики. Основні захворювання:

• інфекційний мононуклеоз — також викликає лихоманку, лімфаденопатію (збільшення лімфатичних вузлів), біль у горлі, збільшення печінки та селезінки, але супроводжується значним збільшенням лімфовузлів та фарингітом;
• вірусні гепатити (B і C) — можуть мати симптоми, схожі на ранню стадію ВІЛ-інфекції, такі як втомлюваність, жовтяниця, лихоманка і слабкість, але супроводжуються вираженими змінами показників функції печінки;
• туберкульоз — проявляється хронічним кашлем, нічною підвищеною пітливістю, лихоманкою та стомлюваністю (симптомами, характерними для пізньої стадії ВІЛ), але він супроводжується змінами на рентгенографії легень і збільшенням лімфатичних вузлів;
• системний червоний вовчак (СЧВ) — має схожі симптоми, однак для нього характерна класична висипка “метелика” на обличчі, а також антитіла до ядерних антигенів у крові;
• ревматоїдний артрит — за симптомами нагадує ранню стадію ВІЛ, однак ревматоїдний артрит супроводжується характерними змінами в аналізах (наприклад, підвищенням рівня ревматоїдного фактора, С-реактивного білка) та рентгенографічними ознаками суглобових ушкоджень.

Захворювань, з якими проводять диференціальну діагностику, набагато більше.

Лікування ВІЛ-інфекції

Лікування ВІЛ-інфекції ґрунтується на застосуванні антиретровірусної терапії (АРТ). Вона сприяє:

• стабільному подавленню вірусного навантаження до непомітних значень, що знижує ймовірність передачі вірусу;
• підвищенню рівня CD4+ Т-лімфоцитів, що зміцнює імунну систему пацієнта;
• попередженню та лікуванню опортуністичних інфекцій та інших захворювань, пов’язаних зі зниженим імунітетом;
• подовженню життя та покращенню його якості.

Основні групи препаратів:

1. Нуклеозидні інгібітори (Ламівудин, Тенофовір) та ненуклеозидні (Ефавіренз) є основними засобами для лікування ВІЛ. Вони впливають на етап зворотної транскрипції, блокуючи фермент зворотну транскриптазу, який необхідний для інтеграції вірусної РНК у геном клітини.
2. Інгібітори протеази (Алувія — комбінація Лопінавіру та Ритонавіру). Інгібують фермент протеазу, який необхідний для дозрівання вірусних частинок. Вони відіграють ключову роль у придушенні вірусної реплікації, зокрема в комбінаціях лікування.
3. Інгібітори інтегрази (INSTIs). Блокують інтеграцію вірусної ДНК у геном клітини, що також гальмує реплікацію вірусу. Препарати цієї групи (наприклад, Долутегравір) мають високу ефективність та хорошу переносимість.

Препарати підбираються залежно від рівня вірусного навантаження, стану імунної системи (рівня CD4+), наявності інших захворювань і можливих побічних ефектів. Деякі з них більш ефективні для певних генотипів вірусу або мають менше побічних ефектів у пацієнтів з супутніми захворюваннями.

Сучасні схеми лікування ВІЛ також орієнтовані на мінімізацію побічних ефектів та підвищення прихильності до лікування. В останні роки з’явилися препарати з тривалим дією, що дозволяє пацієнтам отримувати лікування рідше, що особливо важливо для покращення якості життя.

Побічні ефекти лікування

Хоча сучасні препарати мають нижчий профіль побічних ефектів, деякі з них все ж можуть викликати побічні ефекти. Наприклад, нудоту, діарею, головний біль, порушення сну, а тривале застосування може впливати на функцію печінки та нирок.

Для корекції побічних ефектів змінюють дозування діючої речовини, замінюють препарат або призначають додаткові медикаменти для контролю побічних дій. Регулярний моніторинг стану пацієнта допомагає вчасно виявити та усунути ці проблеми.

Особливості перебігу ВІЛ у дітей

У дітей, інфікованих ВІЛ, захворювання часто прогресує швидше, ніж у дорослих. Це пов’язано з тим, що їх імунна система ще не повністю сформована і не здатна ефективно боротися з вірусом. У деяких дітей вже в перші місяці життя розвиваються важкі опортуністичні інфекції, такі як пневмоцистна пневмонія, яка є однією з провідних причин смертності у ВІЛ-інфікованих немовлят.

• Клінічні прояви ВІЛ у дітей також мають свої особливості. У них спостерігається затримка фізичного та психомоторного розвитку, хронічна діарея, рецидивуючі бактеріальні інфекції та ураження ЦНС. Може розвиватися енцефалопатія, яка призводить до затримки розумового розвитку, порушень рухових функцій і навіть мікроцефалії.
• Ще однією особливістю є складність діагностики ВІЛ у дітей, народжених від інфікованих матерів. В перші 18 місяців життя у дитини в крові можуть бути присутні материнські антитіла до ВІЛ, що робить стандартні серологічні тести ненадійними. Для підтвердження діагнозу в цьому віці використовують ПЛР на РНК ВІЛ або ДНК провірусу, які дозволяють виявити сам вірус.
• Лікування у вигляді прийому антиретровірусної терапії повинно бути адаптоване з урахуванням віку, ваги та особливостей метаболізму дитини. Дитячі форми препаратів часто випускаються у вигляді сиропів або розчинних таблеток, щоб полегшити їх прийом. Однак підбір дозування та контроль за побічними ефектами вимагають особливої уваги, оскільки у дітей частіше виникають токсичні реакції на препарати.
• Цікавий факт, що у дітей, які починають отримувати АРТ у перші місяці життя, є шанс досягти тривалої ремісії. Відомі випадки “функціонального вилікування”, коли у дітей, які почали лікування в ранньому віці, вірусне навантаження залишається непомітним навіть після припинення терапії. Це пов’язано з тим, що раннє лікування може запобігти формуванню вірусних резервуарів в організмі.

ВІЛ під час вагітності

Окрім можливого вертикального передачі ВІЛ від матері до дитини, вагітність у жінок, інфікованих вірусом, має й інші особливості. Так, необхідно правильно підібрати ліки. Деякі препарати можуть бути токсичними для плода або викликати вроджені аномалії, тому вибір схеми лікування має бути ретельно обґрунтований. Наприклад, препарати на основі ефавірензу зазвичай уникають у першому триместрі через потенційний ризик для плода. Замість цього віддається перевага більш безпечним комбінаціям, таким як тенофовір, ламівудин і долутегравір.

У деяких вагітних жінок з ВІЛ спостерігається тимчасове зниження вірусного навантаження навіть без початку терапії. Це пов’язано з фізіологічними змінами в організмі, такими як збільшення об’єму крові і зміни в роботі імунної системи. Однак після пологів вірусне навантаження часто повертається на попередній рівень, що підкреслює необхідність продовження терапії.

Через додаткову супресію імунної системи на фоні вагітності захворювання може, навпаки, почати швидко прогресувати. Водночас у інших жінок вагітність не має значного впливу на перебіг ВІЛ. Це індивідуальний процес, який залежить від безлічі факторів, включаючи початковий рівень CD4-лімфоцитів, вірусне навантаження і загальний стан здоров’я.

Вірус імунодефіциту людини часто призводить до ускладнень вагітності, таких як передчасні пологи, затримка внутрішньоутробного розвитку плода і низька вага при народженні.

Для вагітних жінок ВІЛ-скринінг проводиться на ранніх термінах вагітності, а також повторно — в третьому триместрі (особливо якщо пацієнтка входить в групу ризику або має ознаки ВІЛ-інфекції). Це важливо не тільки для здоров’я жінки, але й для профілактики вертикальної передачі вірусу від матері до дитини. Якщо жінка підтверджує свій ВІЛ-статус, їй призначається антиретровірусна терапія для зниження ризику передачі вірусу плоду.

Пологи у ВІЛ-інфікованих жінок також потребують особливого підходу. Для мінімізації ризику передачі вірусу рекомендується планове кесареве розтин, особливо якщо вірусне навантаження перед пологами високе. Однак при непомітному вірусному навантаженні і правильному прийомі АРТ можливі природні пологи, що знижує ризики для матері та дитини.

Ускладнення ВІЛ

ВІЛ-інфекція призводить до прогресуючого зниження імунної функції, що робить організм вразливим до широкого спектру захворювань, які називаються опортуністичними інфекціями. Це ціла група патологій, які смертельно небезпечні для осіб, що мають імунодефіцит.

• Пневмоцистна пневмонія, викликана мікроорганізмом Pneumocystis jirovecii, є однією з найбільш поширених опортуністичних інфекцій у пацієнтів з ВІЛ. Також часто розвивається туберкульоз. Він може бути як екстрапульмонарним (поза легень), так і легеневим. Туберкульоз може протікати з маловираженими симптомами, що ускладнює діагностику. Значне зниження рівня CD4+ клітин призводить до розмноження представників умовно-патогенної флори, наприклад, грибів роду Candida, що призводить до кандидозу слизових оболонок рота (оральний кандидоз), стравоходу і піхви, а також шкіри. Для пацієнтів з ВІЛ на пізніх стадіях захворювання однією з найбільш небезпечних опортуністичних інфекцій є цитомегаловірусна (ЦМВ). Вона може вражати сітківку ока (цитомегаловірусний ретиніт), органи шлунково-кишкового тракту, а також нервову систему.
• Організм людей з вірусом імунодефіциту людини також піддається розвитку онкологічних захворювань. Через пригнічення імунної системи фізіологічні процеси боротьби з раковими клітинами припиняють працювати в повному обсязі. Найчастіше розвивається саркома Капоші. Це злоякісна пухлина судинного походження, що характеризується появою темних плям або пухлин на шкірі, але може також вражати внутрішні органи.
• Неходжкінські лімфоми, особливо їх агресивні форми, також часто зустрічаються у ВІЛ-інфікованих. Вони проявляються збільшенням лімфовузлів, лихоманкою, втратою маси тіла і нічним підвищеним потовиділенням.
• До неврологічних ускладнень належать ВІЛ-енцефалопатія (або ВІЛ-асоційована деменція) і периферична невропатія. Енцефалопатія виникає внаслідок прогресуючого пошкодження нервової тканини, викликаного вірусом, що може призвести до стійкої втрати пам’яті.
• Периферична невропатія також пов’язана з пошкодженням нервів, але менш значним, і призводить до болю, оніміння або поколювання в кінцівках.
  Також можуть розвиватися й інші ускладнення ВІЛ, наприклад, ліподистрофія (неправильний розподіл жирової тканини), інсулінорезистентність, дисліпідемія
  та інші.

Профілактика ВІЛ

Для запобігання розвитку інфекції існує кілька методів профілактики:

1. Використання презервативів. Бар’єрні контрацептиви (презервативи) залишаються найбільш ефективним методом профілактики статевого шляху передачі ВІЛ. При правильному використанні вони запобігають передачі вірусу з ефективністю до 98%.
2. Препарати доконтактної профілактики (PrEP). PrEP — щоденний прийом антиретровірусних препаратів людьми, які мають високий ризик інфікування (наприклад, партнерами ВІЛ-позитивних людей). Ефективність методу досягає 92–99% при регулярному застосуванні. В Україні зареєстровані та використовуються препарати тенофовір + емтрицитабін.
3. Постконтактна профілактика (PEP). PEP — прийом антиретровірусних препаратів протягом 72 годин після можливого зараження ВІЛ. Курс триває 28 днів і може знизити ризик зараження на 80–90%, якщо він був розпочатий вчасно.
4. Лікування як профілактика (TasP). ВІЛ-позитивні люди, які приймають антиретровірусну терапію (АРТ) і досягли невизначеного вірусного рівня, не можуть передати вірус статевим шляхом. Цей метод відомий як U=U (undetectable = untransmittable).
5. Профілактика вертикальної передачі (від матері до дитини). Антиретровірусна терапія під час вагітності, розродження шляхом кесаревого розтину при високому вірусному рівні та відмова від грудного вигодовування знижують ризик передачі ВІЛ до 1–2%.

А регулярне тестування дозволяє своєчасно виявити ВІЛ-інфекцію та розпочати лікування, запобігаючи подальшому поширенню вірусу. В Україні впроваджена система добровільного конфіденційного тестування та консультацій (VCT).

Прогноз при ВІЛ-інфекції

Сучасні досягнення в галузі медицини та впровадження антиретровірусної терапії (АРТ) значно покращили прогноз для людей, які живуть з ВІЛ. На сьогодні очікувана тривалість життя ВІЛ-позитивної людини може бути майже такою ж, як у здорової людини.

АРТ діє в кількох напрямках. По-перше, воно уповільнює прогресування захворювання, запобігаючи переходу в стадію СНІДу, по-друге, значно знижує ризик передачі вірусу іншим людям, особливо при дотриманні правил лікування та контролі вірусного навантаження.

ВІЛ-інфекція на сьогодні вже не є вироком і для працездатних людей. Більшість пацієнтів успішно інтегруються в робоче життя, особливо за умови регулярного прийому препаратів та моніторингу стану здоров’я. Вони також можуть планувати сім’ю. Сучасні методи профілактики дозволяють людям з вірусом імунодефіциту мати здорових дітей. Але важливо, щоб планування вагітності у таких пацієнтів проходило під медичним наглядом.

Наука продовжує рухатися вперед, і є кілька перспективних напрямків, які можуть ще більше покращити життя людей, які живуть з ВІЛ.

Хто лікує ВІЛ?

Основним фахівцем у лікуванні ВІЛ-інфекції є інфекціоніст. Однак першим лікарем, до якого найчастіше звертаються, є сімейний лікар. Саме він вивчає анамнез і призначає дослідження, а за результатами ставить попередній або остаточний діагноз і направляє до інфекціоніста. Останній повністю веде хворого як в амбулаторних, так і в стаціонарних умовах. Він призначає антиретровірусну терапію (АРТ) і слідкує за станом пацієнта.

Але через те, що ВІЛ-інфекція призводить до численних наслідків та ускладнень, майже завжди під час лікування основної патології потрібна профілактика або терапія супутніх. Для цього необхідні консультації та підтримка з боку інших фахівців. Це можуть бути лікарі майже всіх вузьких спеціальностей.

Поширені питання про ВІЛ

Чи можна уникнути передачі ВІЛ від матері до дитини під час вагітності чи пологів?

Так, за допомогою антиретровірусної терапії (АРТ), яку приймає мати під час вагітності та пологів, ризик передачі ВІЛ дитині значно знижується. Також важливий прийом препаратів новонародженим у перші тижні життя. Раннє виявлення та лікування ВІЛ у вагітних жінок є ключовим для запобігання вертикальній передачі.

Чи може людина, яка живе з ВІЛ, вести нормальне життя та мати дітей?

Так, сучасні антиретровірусні препарати дозволяють людям з ВІЛ вести нормальне життя, мати дітей і навіть народжувати здорових дітей, якщо правильно дотримуватися лікування. Важно, щоб рівень вірусного навантаження був низьким або невизначеним, щоб запобігти передачі вірусу партнеру та дитині.

Як довго людина може жити з ВІЛ, якщо не лікується?

Без лікування ВІЛ може призвести до переходу в СНІД, що значно скорочує тривалість життя. Однак, з урахуванням сучасних антиретровірусних препаратів, люди з ВІЛ можуть жити довгі роки. Без лікування вірус може пригнічувати імунну систему, що робить організм вразливим до опортуністичних інфекцій та інших захворювань.

Чи можна дізнатися, що у людини є ВІЛ, за зовнішнім виглядом?

Ні, ВІЛ неможливо діагностувати за зовнішніми ознаками, оскільки багато людей з вірусом можуть не мати явних симптомів. Деякі прояви захворювання можуть з’являтися лише на пізніших стадіях, коли імунна система сильно ослаблена, що призводить до розвитку СНІДу. Тому для точної діагностики необхідні лабораторні дослідження.

Якщо ВІЛ-позитивна людина має низьке вірусне навантаження, чи може вона передати ВІЛ своєму партнеру?

Так, якщо вірусне навантаження залишається невизначеним або надзвичайно низьким, ризик передачі ВІЛ суттєво знижується, але не виключається повністю. Важно, щоб партнери обговорювали ці питання і вживали запобіжних заходів, таких як використання презервативів або лікування для запобігання передачі (наприклад, терапія для профілактики передачі ВІЛ).

Джерела

1. Зображення https://dermnetnz.org/
2. Про ВІЛ, https://www.cdc.gov/hiv/about/index.html
3. Що таке ВІЛ і СНІД, https://www.hiv.gov/hiv-basics/overview/about-hiv-and-aids/what-are-hiv-and-aids
4. ВІЛ і СНІД, https://www.nhs.uk/conditions/hiv-and-aids/